Примарний детектив
Розділ перший
Детектив 44-ї дільниці нью-йоркської поліції Лукас Палао сидів у своїй квартирі в Бронксі на Уолтон-авеню і пив віскі. (1884 Уолтон-авеню, Бронкс). Ім’я Лукас йому дала мама — француженка, а прізвище Палао він отримав від батька — полінезійця. Свою квартиру в Бронксі — не дуже велику, але власну — Лукас теж мав завдяки батькам. Заробляв він непогано, молодому неодруженому чоловікові вистачало з головою, але батьки, що жили на Гаваях у Гонолулу, все одно балували своє єдине чадо, щомісяця надсилаючи йому чималу суму.
Лукас багато не пив, по пивних і стрип-барах з колегами не ходив, майже весь час присвячував роботі та читанню книжок у тиші. Ставлення колег до нього коливалося від байдужості до відвертої неприязні — Палао мав гіпертрофоване почуття справедливості, хабарів не брав, на угоди з власною совістю не йшов. Якщо перед ним за столом сидів закоренілий злочинець, але, на той момент, непричетний до жодного злочину, Палао розмовляв з ним, як із звичайним пересічним громадянином. Ані минулі гріхи, ані минулі заслуги його не цікавили — лише те, що розслідувалося тут і зараз.
У відділку він підтримував приятельські стосунки з двома колегами — Пітером Смоллеттом, детективом такого ж третього класу, як і Лукас, та офіцером Анхелем Мартінесом — мексиканцем. З Пітером Лукас іноді ходив грати в більярд, а Анхель завжди тягнув його обідати в мексиканську забігайлівку «Такос Ель Койот». Але один справжній друг у Лукаса все ж був — велетенський рудий кіт породи мейн-кун на ім’я Конфуцій. Котяра був філософ, любив порядок і тишу, тож повністю відповідав своєму призвиську.
Лукас пив віскі: він хотів їсти, але сьогоднішня справа так його виснажила — і фізично, і психологічно — що в нього не було сил навіть дійти до холодильника. Конфуцій дивився на свого друга і господаря з притаманним йому філософським здивуванням — як усі розумні тварини, кіт знав запах алкоголю і терпіти його не міг.
Сьогоднішня справа була огидною в усіх відношеннях: вона була абсолютно нелогічною, надто кривавою для своєї нелогічності, а абсурдності додавали ще й свідчення очевидців та інформаторів. Ось як усе виглядало, виходячи з побаченого і зібраних даних.
Південний Бронкс. У будівлі покинутого заводу відомий усьому Нью-Йорку наркоділок Цезар Торрес облаштував лабораторію з виробництва якоїсь кристалічної гидоти. Причому зовсім недавно — у цьому інформатори клялися і божилися, інакше — зрозуміло — давно б уже розповіли. Гаразд, це ще можна було допустити: робота з інформаторами завжди була справою непростою, а для непідкупного Лукаса, якому не було чим «зацікавити» стукачів — узагалі вищий пілотаж.
Так от, на підпільну нарколабораторію було здійснено напад. Жорсткий, зі стріляниною з автоматичної зброї: двох охоронців убили на подвір’ї, двох — усередині, і ще вісьмох працівників — просто на їхніх «робочих» місцях. А далі починалися дивні речі: «дурь» ніхто не забрав, «лабораторію» не підпалили, просто залишили вбитих і пішли.
Палао втомився, як чорт, по сто разів присідаючи, вимірюючи кути стрільби, збираючи гільзи і креслячи графіки. Головною дивиною були свідчення очевидців, які стверджували, що напад — справа рук Носорога. І ось це було найбільш нелогічним — Мозес «Носоріг» Пірс був гангстером, дуже небезпечним бандитом, але він ніколи не водився з наркобаронами, терпіти не міг — за численними чутками — наркоманів. І за тими ж численними чутками з Цезарем не перетинався і не воював. Але на місці бачили його людей, тож версію — єдину на сьогодні — треба було опрацьовувати. Тим більше могли бути й інші перетини — взяв, наприклад, Цезар грошей у Мо (хоча навряд чи Мо дав би, знаючи, куди вони підуть).
Лукас зітхнув, зробив великий ковток і відкинувся на спинку дивана, погладжуючи Конфуція. Кіт задоволено замуркотів…
Лукас задрімав. Прокинувся він від того, що кіт під його рукою різко підскочив, вигнув спину дугою і голосно зашипів. Лукас поклав йому руку на загривок, намагаючись заспокоїти — шерсть на Конфуції стала дибки. Палао намагався розгледіти, що так стривожило кота, але в тому місці, куди дивився кіт, нічого не було.
— Тихо, тихо, друже, ти чого? Там нічого немає.
Кіт презирливо — так здалося господареві — поглянув на нього, зіскочив із дивана. Притискаючись до підлоги, Конфуцій підкрався до кута, за яким були двері у ванну кімнату. Переминаючись із лапи на лапу, ніби готуючись до стрибка, кіт вичекав кілька секунд і вискочив з-за кута. Двері у ванну були зачинені, кіт зашипів на двері, подивився на Лукаса, ніби закликаючи його, і знову зашипів. Витягнувся на весь свій зріст — коли кіт так витягався, він діставав лапами господареві до ключиць — і почав дряпати двері.
— Відійди, дай я подивлюсь, що там.
Детектив глянув на вішалку, на якій висів піджак, у кишені лежав пістолет, хмикнув, дістав із шухляди тумбочки розвідний ключ. Обережно відсунув від дверей котячого філософа, ривком відчинив двері. Зайшов усередину — як і очікувалося, у ванній нікого не було.
— Ну і чого ти шумів? Заходь.
Кіт заходити не став, ліг на підлозі перед дверима і уважно стежив за господарем. Задзвонив телефон — дзвонив Пітер.
— Алло, привіт, Піт.
— Привіт, Лу. Є новини?
— Та які новини?! Поки намагаюся зрозуміти, кого саме бачили на місці — ми з тобою до справи не пришиємо «чорного високого хлопця спортивної статури», якого «мені здається, я бачив із Мо». Чекаю, мають з’ясувати і сказати мені хоча б одне ім’я.
— В сенсі «одне»? Людей Мо було кілька?
— Нам навіть не ясно, чи були там люди Мо взагалі. Я не пам’ятаю в банді Носорога «торчків» — ненадійні навколо нього не крутяться. Але ще одне питання — там виробляли наркоту, а не продавали, що там могли робити чорні хлопці не з команди Цезаря? Піт, смикни своїх «співаків», може в твоїх щось путнє спливе.
— Добре, подзвоню тобі, як поспілкуюсь із ними. Тільки не раніше, ніж за годину — я їх стараюся не світити, доведеться їхати на «точку».
У всіх детективів/офіцерів були продумані місця зустрічей з інформаторами — важливо було, щоб ніхто з кримінального світу не знав і не міг повідомити іншим. «Стукача» максимум через пару годин після такого проколу знайшли б мертвим десь у «заброшці» Південного Бронкса.
— Гаразд, на зв’язку!
Лу кинув телефон на диван, повернувся у ванну. Кіт усе так само лежав на порозі, всередину не заходив, але поводився спокійніше. Він уважно дивився на господаря, але вуха були спрямовані вперед — тобто щось у ванній кімнаті дуже його цікавило. Лукас оглянув невеликий простір: усе було на своїх місцях, рушники висіли так, як детектив їх залишив після душу… Що ж так зацікавило Конфуція? Ще раз оглянувши все, Лукас уже збирався виходити, як його погляд зачепився за мутні смуги на дзеркалі. Хлопець був молодим, але педантичним і уважним до деталей — такі смуги він залишити не міг. Міг забризкати водою, пастою чи піною для гоління, але не так високо. Хм… Підійшов до дзеркала, подивився на смуги і суто інтуїтивно подихнув на скло. На ньому проступили літери, слів було два: «Допоможіть мені». Лу здригнувся, зробив крок назад. Він прочитав безліч містичних книжок, читав і про привидів — фантомів, про всілякі загублені душі, мстивих духів та інших. І про написи на запітнілих дзеркалах теж читав. Але там зазвичай писалися якісь погрози, а не прохання про допомогу. Та й узагалі: одне діло — читати в книжці, а зовсім інше — читати на власному дзеркалі.
Лукас знову оглянув скромне убранство ванної кімнати, глянув на зникаючі літери, вийшов до кота, присів навпочіпки.
— Котяро, ти привида відчув?
Господар повалив свого друга на бік, почав гладити боки, чухати живіт.
— Охоронець ти мій, просто сторожовий пес!
Конфуцій задоволено мружився. Раптом кіт сіпнувся, підхопився, як тоді на дивані, вигнув спину і зашипів, дивлячись у глиб ванної. Лу встав, зробив крок у дверний проріз ванної кімнати, почав оглядати все, концентруючись на кожному сантиметрі, але жодного руху не бачив і навіть не відчував. «Так, треба заспокоїтись». Подивився на затиснутий у руці розвідний ключ, уявив собі, як безглуздо він виглядає з такою «зброєю» в руках. Поклав ключ на місце, в тумбочку, розвернувся — і раптом згадав момент із якогось старого містичного фільму. Він упорався з внутрішнім ознобом — «Хто його знає, що за привида до мене занесло», — відкрив гарячу воду. Дзеркало повільно запітніло, Лукас зробив кілька кроків назад, сперся спиною на душову кабіну і чекав. Далі все відбувалося, як у фільмах та книжках — на затуманеній поверхні почали з’являтися слова: «Прошу Вас, допоможіть мені»…
— Хто Ви?
Лу звернув увагу, що невидима сутність звертається до нього з повагою, написавши «Ви» з великої літери, і вирішив відповісти так само.
— Чим я можу Вам допомогти?
Наступні речення свідчили: «Мене звати, точніше звали, Олівія Холден. Мені потрібна Ваша допомога як детектива».
Лукас розгубився — ось чого він абсолютно не міг уявити, так це розслідування злочину, в якому головним свідком є привид.
— Пробачте моє невігластво, місіс Олівія — чи міс? Ви привид?
«Детективе, Ваша полінезійська бабуся була чаклункою, у Вас тече її кров, Ви можете говорити з духами, як і вона. З Вашого дозволу я можу з’явитися і розповісти. Просто Олівія буде достатньо».
— Приємно познайомитися, Олівіє, мене звати Лукас, хоча Ви, напевно, це знаєте. Мій кіт стривожений Вашою появою, але, сподіваюся, це Вам не завадить. Якщо Ви не проти, давайте поговоримо в кімнаті.
Лу вийшов, поглянув на кота — вуха кота здригалися, але загалом Конфуцій виглядав спокійним. Зробив крок у кімнату і мимоволі здригнувся, потягнувшись за спину, де зазвичай на ремені в кобурі висів пістолет. У кімнаті стояла жінка — точніше, силует жінки, але силует був не розмитим, детектив міг навіть розгледіти риси обличчя. Років 50–55, довга сукня нижче колін, зверху накинута проста кофта; довге волосся — примарний силует не був кольоровим, він був, як у старих мультфільмах, ніби намальований молоком, але уява детектива допомагала йому додавати фарби. Він був упевнений, що місіс — чомусь Лу вирішив, що жінка була заміжня — Олівія блондинка, сукня уявлялася блакитною, а кофта — бежевою.
Привид заговорив — голос був тихим, майже на межі чутності, але Лукас чув і розумів кожне слово.
— Вітаю, Лукас. Так, можна сказати, що я привид, хоча мені самій неприємно це визнавати. Я померла 13 днів тому, але затрималась із відходом — не буду намагатися пояснити, чому так буває. Думаю, всьому виною те, що я Вам зараз розповім.
Померла я раптово — відірвався тромб. Мій чоловік помер уже давно, тож можна вважати мене міс.
Лукасу здалося, що Олівія засміялася.
— У мене є син, Роберт Холден, йому 29 років. Саме про нього я хочу попросити. Я не встигла скласти заповіт, тому автоматично все, що в мене було, перейшло до сина. Основним цінним предметом була картина, вона зберігалась у підвалі, загорнута в мішковину — я все намагалася повісити її в кімнаті чи вітальні, але руки не доходили. Про картину знали він і мій рідний старший брат Джек. Через два дні після моєї смерті син спустився в підвал, але картини там не було. Він пішов до дядька з’ясувати, чи не в нього вона, але щось сталося — Джека знайшли ввечері мертвим, сина заарештували за підозрою у вбивстві, нібито сусіди дали свідчення, що чули крики і звуки сварки. Я можу дати навіть не 100 — 1000 відсотків, що мій син нікого не вбивав.
— Момент, мем. Давайте розберемося в деталях, перш ніж я зможу Вам щось відповісти. Що за картина?
— Це одне з не найвідоміших творів Клода Моне — «Кульбаби».
— Яка її вартість?
— Орієнтовна вартість — близько п’яти мільйонів доларів.
Лукас здивовано присвиснув.
— І Ви стверджуєте, що її викрали?
— Я в цьому переконана. Ви все одно спитаєте про це, тому я випереджу Ваше питання — картина не може існувати без документів: це і документ, що підтверджує автентичність; документ, що засвідчує право власності; кілька висновків незалежних експертиз. Так от, ці документи не викрали разом із картиною, але зараз намагаються їх знайти і забрати.
— Звідки Вам це відомо?
Лукас більше не був людиною на відпочинку — він почав працювати як детектив: зібраний і зосереджений.
— Через два дні після смерті брата і арешту сина я… заходила до нас додому. Дім не був опечатаний…
— І не мав бути — це ж не місце злочину.
Лукас перебив Олівію автоматично, розмірковуючи над її словами.
— … і вночі до нього проникли двоє.
— Зможете описати?
Ось він — азарт шукача!
— Обидва білі, один високий, як Ви, шатен, другий трохи нижчий, блондин. Блондин говорив із британським акцентом, хоч і пошепки, але я їх чула. Вони перерили весь дім, але, слава Богу, меблі не ламали, тож документи ще в домі. Лише я і син знаємо, де схованка — просто так її не знайти.
— Так, так, так, так, так…
Лукас потер руки, виражаючи нетерпіння — він узагалі забув, з ким зараз говорить.
— Хто арештував сина? Як був убитий брат?
— Детектив Джеремі Маккалоу. З того, що я змогла підслухати — його задушили. Руками…
— Відповідно, обшук у домі не проводили?
— Проводили.
— Дивно, знаряддя злочину ж немає. Чим займається син?
— Він майстер на всі руки, ремонтує все — від окулярів до холодильників. У нього своя майстерня.
— Мем, давайте зробимо невеличку перерву — я голодний, як вовк, навіть як зграя вовків. Вам не буде проблемою трохи почекати?
— Не хвилюйтеся, детективе, мені вже абсолютно нікуди поспішати.
Голос привида здригнувся, Лу бачив сумну усмішку.
— Я розумію Ваше хвилювання, мем. Уже з того, що Ви сказали, я можу припустити, що Ваш син невинний. Я зараз повернуся, і ми продовжимо. До речі, кіт перестав на Вас шипіти — з чим це пов’язано?
— Містики вважають котів провідниками між світом живих і потойбічним. Думаю, що кіт відчуває мої наміри.
Ніби відповідаючи на слова Олівії, Конфуцій увійшов до кімнати, дивлячись просто на привида, застрибнув на диван, ліг, підігнувши під себе лапи. Агресії він не проявляв.
— Мабуть, Ви маєте рацію. І добре, я швидко.
Хто вкрав «Кульбаби» Моне і хто насправді задушив Джека Холдена? Лукасу, Конфуцію та Олівії належить це з’ясувати. Прочитайте всю історію повністю.
Про книгу: «Примарний детектив»
Повна версія сайту працює з увімкненим JavaScript.